Дякуємо за підтримку та людяність

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

Ліна Костенко

До 24 лютого, здавалося, що всі ми жили «відірвано» один від одного: різні смаки та вподобання, різний статус тощо. Але знайшлась «страшна сила» – війна – яка «об`єднала» нас через біль, смерть того, хто жив поряд, кохав, посміхався, можливо не тобі, але це і не важливо… Важливо, що всі разом: військові, цивільні громадяни, волонтери, представники благодійних фондів – ми всі одержимо ПЕРЕМОГУ, «но не любой ценою», а ціною смерті окупанта.

Благодійність стає звичкою для багатьох з нас. «Добро-це справжній кайф»,- читаємо в одній статті, і з цим важко не погодитися. Напевно, віддавати легше, чим просити, і це нормально, бо, насправді, кожному із нас у той чи інший момент життя потрібна підтримка.  

Відремонтовані та облаштовані кімнати соціального гуртожитку по вул. Садовій, 9 в м. Андрушівка зустріли своїх господарів, це сім`ї внутрішньо переміщених наших громадян. Війна скалічила людські долі. Ми пишемо історію кров`ю, історію вільної, незалежної країни. І ця історія складається з історій кожного українця, кожної української родини.

Таміла (56 років), з 1989 року проживала в м. Лисичанськ, працювала на харчосмаковій фабриці, пізніше на будівництві. В житті все складалося як водиться: вийшла заміж, народила синочка. Згодом з чоловіком розвелася, та продовжувала жити звичайним життям жінки, яка не скориться долі. Мала свою квартиру, ростила сина.

«Звичайно, виїжджати не планувала,- розповідає Таміла.- Але на  початку березня місто все частіше обстрілювали, квартиру було пошкоджено. 03 березня виїхала з міста потягом до Києва, а потім до м. Андрушівка, де мешкали мої знайомі. Довго жити і користуватися таким прихистком було незручно, тому вирішила шукати роботу. Звернулася до КП АМР «Андрушівкаблагоустрій», де і влаштувалася на роботу. Як внутрішньо переміщеній особі виділили  кімнату в соціальному гуртожитку. Завдячуючи благодійному фонду я маю нові меблі: ліжко, стіл, стільці, шафу, поличку. Виділили також нові матраци та постільну білизну. Нові подружки подарували чайний сервіз.

Спочатку було страшно, але треба жити далі, налаштовуватись на нове, я впевнена, мирне життя. Багатьом моїм знайомим прийшлось теж виїжджати з міста, щоб врятуватись. Їм допомагали волонтери, тому що на той час потяги вже  не ходили.     

Хочу подякувати всім, хто допомагає людям, яких війна «вигнала» з дому: волонтерам, благодійному фонду, представникам органів самоврядування.»

Підтримку було надано в межах ініціативи «Shelter Ukraine», що впроваджується організаціями SiLab Ukraine, БО «Тепле місто» та БО «Вплив», Valores Foundation у співпраці з Razom For Ukraine. Мета проєкту – підтримка соціальних ініціатив, що вирішують гуманітарні проблеми цивільного населення в умовах війни.

#ShelterUkraineCampain #RazomForUkraine

Сім`я, яка приїхала до нас з Криму, теж отримала прихисток в нашій громаді. Подружжя поділилося з нами своєю історією.

«Крим… 2014 рік… Як так сталося? Чому? Ми живемо в українському  Криму, але «вежливые человечки” кажуть тобі: «Нет.. Исконно русские земли. Севастополь- город русских моряков..»

Змінилося все: відношення між людьми, відчуття країни. Ніби попав в задзеркалля: за тебе думають, вирішують, що краще. Здавалося, що ще потрібно? Все гаразд. Але є речі, які багатьом складно зрозуміти, коли ти перебуваєш в стані «свой среди чужих, чужой среди своих». А саме головне: ти  «не впізнаєш» людей, яких знав давно і добре. І розумієш: всьому є ціна. Зраді теж. Головне – не зрадити собі. «Вежливые человечки», як це не дивно, навчили любити Батьківщину по особливому, з якоюсь ніжністю та стурбованістю.  

2022 рік, 24 лютого… З`явилася межа . До і після.

Життя зовні здавалося спокійним. Колеги не розмовляли про події. Чи їх це не турбувало? Ні.. Вони боялися про це говорити, боялися називати речі своїми іменами: війну-війною, зраду-зрадою… За вісім років розучилися думати та відчувати відповідальність люди-«оловянные солдатики», без принципів, гідності… Їх навчили «жити по методичкам», в яких прописані всі відповіді на неприємні питання.

• Коли вирішили їхати в Україну?-багато хто запитував. 
• Ми жили всі 8 років в Україні, але на окупованій ворогом території,- відповідали ми.

Так, в нас не стріляли, але «зброя» залякування, підкупу, яку використовували і використовують росіяни теж убиває гідність, людяність.

 Відчуття гри, театру… На людей одягли маски, роздали ролі – і вони грають своє життя. Так, так…Не проживають, не живуть, а грають роль «придворних шутов»… І звісно, програють. 

Наш вибір-життя з дітьми (які свій вибір зробили в 2014 році) в незалежній Україні. Багато зараз горя і біди, але є свобода, за яку ми боримось, тому що «доля не усміхається рабам».

Дякуємо за підтримку та людяність.

#ShelterUkraineCampain #RazomForUkraine