Тестовий режим!
Увага! Веб-сайт працює в тестовому режимі. Деякі файли можуть бути тимчасово недоступні. Дана сторінка є неточною копією текстового документу рішення з можливими змінами форматування. Для перегляду точної копії, звертайтесь до оригіналу файлу, доступного для завантаження.

07 Липень 2022

Дякуємо за підтримку та людяність

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

Ліна Костенко

До 24 лютого, здавалося, що всі ми жили «відірвано» один від одного: різні смаки та вподобання, різний статус тощо. Але знайшлась «страшна сила» – війна – яка «об`єднала» нас через біль, смерть того, хто жив поряд, кохав, посміхався, можливо не тобі, але це і не важливо… Важливо, що всі разом: військові, цивільні громадяни, волонтери, представники благодійних фондів – ми всі одержимо ПЕРЕМОГУ, «но не любой ценою», а ціною смерті окупанта.

Благодійність стає звичкою для багатьох з нас. «Добро-це справжній кайф»,- читаємо в одній статті, і з цим важко не погодитися. Напевно, віддавати легше, чим просити, і це нормально, бо, насправді, кожному із нас у той чи інший момент життя потрібна підтримка.  

Відремонтовані та облаштовані кімнати соціального гуртожитку по вул. Садовій, 9 в м. Андрушівка зустріли своїх господарів, це сім`ї внутрішньо переміщених наших громадян. Війна скалічила людські долі. Ми пишемо історію кров`ю, історію вільної, незалежної країни. І ця історія складається з історій кожного українця, кожної української родини.

Таміла (56 років), з 1989 року проживала в м. Лисичанськ, працювала на харчосмаковій фабриці, пізніше на будівництві. В житті все складалося як водиться: вийшла заміж, народила синочка. Згодом з чоловіком розвелася, та продовжувала жити звичайним життям жінки, яка не скориться долі. Мала свою квартиру, ростила сина.

«Звичайно, виїжджати не планувала,- розповідає Таміла.- Але на  початку березня місто все частіше обстрілювали, квартиру було пошкоджено. 03 березня виїхала з міста потягом до Києва, а потім до м. Андрушівка, де мешкали мої знайомі. Довго жити і користуватися таким прихистком було незручно, тому вирішила шукати роботу. Звернулася до КП АМР «Андрушівкаблагоустрій», де і влаштувалася на роботу. Як внутрішньо переміщеній особі виділили  кімнату в соціальному гуртожитку. Завдячуючи благодійному фонду я маю нові меблі: ліжко, стіл, стільці, шафу, поличку. Виділили також нові матраци та постільну білизну. Нові подружки подарували чайний сервіз.

Спочатку було страшно, але треба жити далі, налаштовуватись на нове, я впевнена, мирне життя. Багатьом моїм знайомим прийшлось теж виїжджати з міста, щоб врятуватись. Їм допомагали волонтери, тому що на той час потяги вже  не ходили.     

Хочу подякувати всім, хто допомагає людям, яких війна «вигнала» з дому: волонтерам, благодійному фонду, представникам органів самоврядування.»

Підтримку було надано в межах ініціативи «Shelter Ukraine», що впроваджується організаціями SiLab UkraineБО «Тепле місто» та БО «Вплив»Valores Foundation у співпраці з Razom For Ukraine. Мета проєкту – підтримка соціальних ініціатив, що вирішують гуманітарні проблеми цивільного населення в умовах війни.

#ShelterUkraineCampain #RazomForUkraine

Сім`я, яка приїхала до нас з Криму, теж отримала прихисток в нашій громаді. Подружжя поділилося з нами своєю історією.

«Крим… 2014 рік… Як так сталося? Чому? Ми живемо в українському  Криму, але «вежливые человечки” кажуть тобі: «Нет.. Исконно русские земли. Севастополь- город русских моряков..»

Змінилося все: відношення між людьми, відчуття країни. Ніби попав в задзеркалля: за тебе думають, вирішують, що краще. Здавалося, що ще потрібно? Все гаразд. Але є речі, які багатьом складно зрозуміти, коли ти перебуваєш в стані «свой среди чужих, чужой среди своих». А саме головне: ти  «не впізнаєш» людей, яких знав давно і добре. І розумієш: всьому є ціна. Зраді теж. Головне – не зрадити собі. «Вежливые человечки», як це не дивно, навчили любити Батьківщину по особливому, з якоюсь ніжністю та стурбованістю.  

2022 рік, 24 лютого… З`явилася межа . До і після.

Життя зовні здавалося спокійним. Колеги не розмовляли про події. Чи їх це не турбувало? Ні.. Вони боялися про це говорити, боялися називати речі своїми іменами: війну-війною, зраду-зрадою… За вісім років розучилися думати та відчувати відповідальність люди-«оловянные солдатики», без принципів, гідності… Їх навчили «жити по методичкам», в яких прописані всі відповіді на неприємні питання.

  • Коли вирішили їхати в Україну?-багато хто запитував. 
  • Ми жили всі 8 років в Україні, але на окупованій ворогом території,- відповідали ми.

Так, в нас не стріляли, але «зброя» залякування, підкупу, яку використовували і використовують росіяни теж убиває гідність, людяність.

 Відчуття гри, театру… На людей одягли маски, роздали ролі – і вони грають своє життя. Так, так…Не проживають, не живуть, а грають роль «придворних шутов»… І звісно, програють. 

Наш вибір-життя з дітьми (які свій вибір зробили в 2014 році) в незалежній Україні. Багато зараз горя і біди, але є свобода, за яку ми боримось, тому що «доля не усміхається рабам».

Дякуємо за підтримку та людяність.

#ShelterUkraineCampain #RazomForUkraine